Увага!!! Карантин продовжено до 25. 02.2015  ВКЛЮЧНО!

Питання для самоконтролю за темою «О.Кобилянська повість «Земля»

1. Як у народі називають Ольгу Кобилянську?

2. Яких біблійних героїв нагадують брати Сава й Михайло?

3. Хто з героїв «зо стрільбою ходив би день і ніч по лісі»?

4. Утворіть логічну пару за зразком: Михайло і Анна, Сава й ....

5. Хто з героїв мав погляд «безустанно заблуканий»?

6. Кому належить репліка «Як не будеш мати землі, то не зможемо побратися»'?

7. Кому старий Івоніка відписав значний шмат землі?

8. Кому присвячена повість «Земля»?

9. Що випробовували взимку на солдатах цісарської армії?

10. Чий портрет змальовано словами «чоло волоссям заросло, а очі, як у чортиці або в голодної собаки»?

11. Коли Івоніка промовляє до Михайла слова: «Ти ходив по ній, плекав її, а як виріс і став годний, вона отворила пащу й забрала тебе»?

12. Хто з героїв повісті був виставлений на «гнів матері і штовханці брата»?

13. Де було вбито Михайла?

14. Що сховав Івоніка під час розтину тіла Михайла?

15. Хто прихистив у себе Анну, коли мати вигнала її, дізнавшись про вагітність?

16. На яке свято планував Михайло повідомити батькам про намір одружитися з Анною?

17. Через кого загинуло теля Федорчуків?

18. Кому належать слова «Я не жадаю від вас ані крихітки землі! Держіться вашої землі, а я зроблю, що мені схочеться!»?

19. Від кого Марійка дізналася, що бідним роздаватиме своє добро й від людей ховатиметься?

20. Хто з героїв наймав служби Божі й відбував посмертні обіди?

21. Хто злякався «закривавлених, вогняних шматів... з двома розжареними, несамовитими очима»?

22.Чий портрет змальовано словами «була се слабосильна, ще доволі молода жінка з ніжними рисами обличчя, на якім за першим поглядом було пізнати, що тяжка, ненастанна праця й жура, що гнітила її, надали їй п’ятно старості»?

23. Риси якої течії модернізму яскраво виражені в повісті «Земля»?

24. До якого літературного роду належить повість «Земля»?

Додаток «ЗЕМЛЯ»

До вершинних творів О. Кобилянської належить повість «Земля», написана на основі реальної трагедії братовбивства, що сталася восени 1894 р. в селі Димці неподалік від Чернівців, куди письменниця часто виїжджала на відпочинок. Кобилянська була особисто знайома з родиною Жижіянів (у повісті — Федорчуків), до якої належали брати. Дворічне життя в Димці дало авторці змогу глибше пізнати й осягнути селянську душу.

Повістю «Земля» О. Кобилянська започаткувала символізм як модерністську течію в українській літературі.

Проблематика. Образи

Ольга Кобилянська розробляє в повісті на українському ґрунті біблійний мотив про Каїна й Авеля — братовбивство як першозлочин.

Отже, тема повісті — трагедія братовбивства, що сталася в селянській родині Федорчуків.

Уже сам факт розробки авторкою біблійного мотиву свідчить про те, що в основі твору морально-етична проблематика, заглиблення у філософську й навіть містичну царину, притчева атмосфера, наскрізна знаковість (символічність).  

Провідна ідея повісті — пошук причин братовбивства, тобто першогріха, зла у світі. Ця надідея розкривається у двох основних проблемах твору: людина й земля та доля людини. Окреслимо докладніше кожну з них.

Перша проблема. Ольга Кобилянська поглиблює, конкретизує уже на той час досить розроблену ідею про те, що селянин перебуває під владою землі. Письменниця розширює діапазон — не лише селянин, а й кожна людина; крім того, виокремлює два різновиди такої влади — духовну та матеріальну. 

Аби жити із землі, успішно господарювати на ній, селянин має прийняти її закони. Найголовніші з них:

• любов як життєва настанова;

• необхідність керуватись і знаннями, і вірою;

• життя — найвища краса і самоцінність;

• сумлінна праця — священний моральний обов’язок, єдиний засіб і виправдання буття людини.

Саме за цими законами живуть Івоніка й Михайло, вони перебувають під духовною владою землі. Причому духовна й матеріальна влада землі в їхніх душах зрівноважена: люблячи землю, молячись на неї, милуючись нею, вони дбають і про зиск, і про збагачення зі своїх ґрунтів.

Однак рівновага між двома владами землі в душі хлібороба часом порушується,тоді зиск стає головною його метою. Така настанова приносить у світ дисгармонію: Докія нівечить життя своїй доньці, видавши заміж за багатого нелюба; Марійка через свою скнарість мимохіть стає однією з причин трагедії Михайла й Анни; спричиняється до лиха й Рахіра, прагнучи поживитися федорчуківською землею.

Ще страхітливіша духовна катастрофа настає тоді, коли людина цілком зрікаєтьсявлади землі над собою, пориває з нею зв’язок. Тоді вона пориває і з мораллю, утрачає совість (здатність розрізняти добро і зло), витісняє Бога зі своєї душі. Такою людиною виступає в повісті Сава. Властиво, Сава повторює комплекс Каїна: ним також керують гординя і заздрість. Розкриваючи цей образ, Кобилянська досліджує природу каїнізму. Сава — абсолютний бунтар, його головна мета — цілковита свобода, незалежність від усього — від батьків, дому, землі, людей. До світу в цілому Сава налаштований вороже, надто ж до тих моральних настанов, що зазіхають на його егоїстичну вседозволеність. Сава затято долає в собі відчуття гріха (наприклад, він гордиться, що не боїться гріха кохатися з двоюрідною сестрою Рахірою, навмисне робить це, кидаючи виклик табу, заборонам).

Куди ж веде така життєва позиція? Зрікаючись влади землі, ширше — влади любові над собою, Сава прагнув вибороти абсолютну свободу, а знайшов абсолютну неволю, став безвідмовним знаряддям у пазурах князя тьми, утратив здатність собою володіти, розпоряджатися. Наприклад, побачивши під час весняної оранки зайця, парубок блискавичним рухом машинально убив його грудкою, а потім викинув геть. На батькове запитання: Нащо ти вбив зайця?» — не міг нічого відповісти, бо «в дійсності не знав, пощо вбив його; якесь «щось» у нім приказало йому те вчинити». 

Значить, не жадоба землі — причина братовбивства, а, навпаки, зречення влади землі. На погрозу матері позбавити його спадку, Сава якось відповідає: «Чи я жадаю від вас землі?.. Я не жадаю від вас ані крихітки землі! Держіться вашої землі, а я зроблю, що мені схочеться!» Отже, не земля, а якраз оте «щось», що«приказало» Саві вбити зайця, підштовхнуло його і до братовбивства.

Епілогові сцени повісті разюче засвідчують духовну смерть братовбивці. Пристрасний потяг до Рахіри минув, бо тепер (після законного одруження) це вже не гріх, не долання заборони; батьки й люди загалом відсахнулися від нього. А головне — сам він «не має спокою», «ходить, як зб.чуджений», тобто відчуває смерть своєї душі, отже, безцільність свого існування.

Друга проблема, досліджена в повісті, — фатум, влада долі над людиною. Авторка наголошує, що кожна людина проходить по життю лише тим шляхом, який їй накреслено згори, і як би не старалася, що б не робила, не зможе звернути з цього шляху. Все-таки зречення влади землі — лише зовнішня, очевидна причина трагедії, глибинна, визначальна — доля. Це одразу підтверджує епіграф, узятий із писань норвезького містика Юнаса Лі: «Кругом нас знаходиться якась безодня, що ґі вирила доля, але тут, у наших серцях, вона найглибша». Кобилянська підкреслює вплив спадковості на характер людини. Проте тільки доля вирішила, що Михайло вдався в Івоніку, а Сава — у Марійку, а не навпаки; чи так само Анна —  у «чесного ґазду» батька, а не в лиху, потворну тілом і душею матір.

Мріючи про своє щастя, Михайло якось згадує народну мудрість: «Що має бути, те не мине його!» Усім наступним ходом подій ця мудрість підтверджується. І то доля часто засвідчує свою волю певними символами, треба лишень уміти їх розгадувати. Так, саме в ту мить, як Михайло вперше наважився запросити Анну на танець, стихла музика — обірвалася струна. А коли того ж вечора Петро повів Анну до танцю, «голос скрипки неначе навіки злучив їх з собою». Так доля показала, з ким судилося бути Анні в парі.

Саме в день свого святого Михайло мусить лягти в землю — і лягає. І ніщо не може зрушити цього присуду, навіть сутінки й священний звичай не хоронити небіжчиків після заходу сонця. Даремно благає Івоніка навколішках суддів, аби дозволили підождати з похованням до світанку. Йому відмовляють не люди, а сама доля. Так мусило статися і так сталося.

З якою ж метою посилаються людині удари долі? Авторка підводить до думки: для того, аби людина приборкала свою гординю, навчилася скорятися волі Божій, якщо та навіть незбагненна, визначила в житті головне й зосередилася на ньому, відкинувши другорядні, а то й хибні вартості, узялася спокутувати свої гріхи (що й спричинили фатум).

Ось Івоніка. Він майже одразу після трагедії визнає себе грішним, а значить, змиряється з карою, знаходить душевну рівновагу й далі чинить мудро (починаючи з того, що мовчить на суді, не звинувачує і не виправдовує Саву перед людьми, примушує сина-братовбивцю пам’ятати про злочин і при тому жаліє, любить його).

Інша річ — Марія. Вона всіляко противиться долі — упадає у відчай, ремствує, лютиться, винуватить усіх, окрім себе й Сави, тобто не хоче визнати гріха. Наслідок: коли доля зробила їй подарунок (Анна принесла онука), Марія не оцінила, не зрозуміла цього (засліплена образою за те, що Анна звинувачувала Саву) і в такий спосіб власноруч убила живу пам’ять про Михайла, його продовження, рід. Лише пекучі чоловікові слова відкривають Марії очі, вона усвідомлює нарешті свій гріх.

Визнання власної вини робить Івоніку й Марію мудрими. Вони чинять саме те, що тільки й може зняти з їхнього роду гріх, зупинити фатум, — тяжко працюють для того, щоби наймати служби Божі й відбувати посмертні обіди — «дбати за Михайлову дуиіу… і за свою, і Савину провину благати Бога». Отже, це шлях молитви, духовного очищення через самозречення й добротворення.

Символістська поетика

Як бачимо, проблематика твору ґрунтується на інтуї тивізмі й цілком скерована за межу суто раціонального світосприймання, у психомістичну царину.

Проте найпоказовіша прикмета, що засвідчує належність «Землі» саме до символізму, — наскрізна знаковість, закодованість с.мислу. Повість дослівно оповита, мов разком намиста, низкою деталей, які мало назвати просто символічними — вони містичні, через них у нашому світі виявляється світ потойбічний.

Передовсім символи виступають знаками долі-фатуму, насування біди (уже згадувані обрив струни на весіллі, заблукані Савині очі та його пристрасть до вбивств; злощасні граблі, якими Марія прохромила ногу, через що не змогла піти на прощу; музйки, які, ідучи в бік сусіднього лісу, роздражнили собаку Соііку).

У кульмінаційних сценах символічні деталі частішають, переплітаються, вливаються одна в одну, стають промовлянням Бога до людини, сповіщають містичний, вищий сенс того, що діється. І чутливіші, одухотвореніші герої сприймають їх.

Кілька разів у мертвого Михайла починає іти кров: зразу — коли вперше до нього підходить Сава, потім — коли Марія накинулася з прокльонами й бійкою на Анну. Вочевидь, це крик його душі, докір братові й печаль за тим, що Сава занапастив себе смертним гріхом; у другому ж випадку — плач за коханою, жалість до неї, намагання подати знак матері, аби одумалася. Це розуміє Анна, прошепотівши мертвому коханому, перш аніж знепритомніти: «Капає… капає кров… віджила, коли мене твоя мати сукою прозвала». Це розуміє білоголова бабуся: «Його кров ще жива, і його душа ще тут блудить».  

Аннина ж душа опредмечується в хустці, коли дівчину виводили з хати, її хустка зачепилася за клямку й задержала її, а далі поволоклася за нею, мов похоронна хоругва. Тобто душа Анни не хоче відступати від душі милого, умирає, покидає цей світ разом з його душею.

Найбільше ідейне навантаження мають три ключові символи повісті — сусідній ліс, теля, місяць і зорі.

Неподалік від сусіднього лісу мешкає Рахіра, а якраз у іі домі заражається гріхом Сава. Сава дуже любить цей ліс. Чому? Бо «все, що в лісі роблено, не було гріхо.м». Отже, сусідній ліс — символічне втілення его, сліпого інстинкту, а саме це визначшю натуру Сави, власне, сусідній ліс — його стихія. Кобилянська (як згодом і Володимир Винниченко в трагедії «Гріх») натякає, що саме втрата здатності відчувати, розпізнавати гріх і є першозерниною зла, сатанинством. Тому Анна так жахається сусіднього лісу, інтуїтивно відчуває небезпеку, що з нього чигає. Аж тепер стає зрозуміло, що то під час перщого побачення з коханим дівчині привиділася подоба самого князя тьми: «Тут щось нечисте… на тебе й на мене, Михайле… Я се виділа тепер! Щось престрашного… закривавлені, вогняні шмати… з двома розжареними, несамовитими очима, що зближалися до нас у шаленій скорості». 

Висвітлюється в такий спосіб і рушій Рахіриної й Савиної поведінки.

Умирає в муках мале теля, що, граючись, випадково поранилося. Це було Савине звіря, він любив його, доглядав. Так виявляється смерть чистої, світлої душі Сави, котрий уже твердо вирішив убити брата. Тому й відсахнулося від хлопця в передсмертну хвилину теля «з виразом дикого, відражаючого перестраху» в очах, — душа, згасаючи, помітила наближення Каїна, перпіогрішника. На смерть душі братовбивці натякає ще одна деталь, уже на похороні: «Одна свічка, що горша в головах умерлого, впала, покотилася саме  до ніг Сави і тут згасла». У кульмінаційних сценах зумисне підкреслюються астральні символи. В ніч оплакування й похорону Михайла надзвичайно ясно сяє місяць. Символіка цього образу багатогранна. Опинившись у місячіюму світлі, Івоніка відчуває, що«великий гріх впав уже на його дім». Тут сяйво місяця натякає на позасвідому, містичну царину, де й кореняться причини, заховані пояснення трагедії. Не випадково Івоніка в цей момент «кинувся до землі, знявши руки вгору, і почав молитися, і бити поклони». А ось небеса під час похорону: «Місяць заллявся світлом, аж жевріючи, виринув перший на глибину, а за ним вирушили всі до одної зорі. Прибравшися у весь блиск срібла, здавалося, дрижали ненастанно з якогось зворушення і, дрижачи, мерехтіли всім багатством своа пишноти до тихої земчі».  

Астральні деталі тут свідчать про присутність Всевишнього при похованні праведника. Адже зорі — світло серед темені — символізують Дух. Місяць — це місце, де очищаються душі праведників, перш аніж полинути до Сонця (Бога). Сяєво, краса й спокій небес засвідчують, що Михайлова душа вливається у Вічну Гармонію.

 Літературне дослідження «Проблема злочину й кари в повісті О. Кобилянської «Земля”»

Проблемно-пошукове завдання

• Доведіть, що в повісті домінує національна християнськоетична оцінка кровного переступу та його внутрішніх потаємних причин. (Учні досліджують текст, висловлюють свої думки, аргументують. Учитель при потребі допомагає, ставить запитання.)
• Як ставляться односельці до Івоніки Федорчука і чому?
• Як Федорчуки ставляться до синів?
• Що змусило Михайла інакше глянути на світ?
• У чому причина гріхопадіння Сави?
• Як на образі Марійки реалізується проблема переступу й кари?
• Чи виховували належно Федорчуки своїх синів? У чому помилки такого виховання?
• Чи можна назвати любов Сави до Рахіри і Михайла до Анни однаковою?
• Доведіть тезу «Любов виникає з любові: коли я хочу, щоб мене любили, я сам перший люблю». (Г. Сковорода)

Модернізм

Модернізм (від фр. moderne — новітній, сучасний) — філософсько-естетична й художня система, що склалася на межі XIX–XX ст. і об’єднала новітні напрями й течії, яким притаманна більша увага до внутрішнього світу людини і більша творча свобода у його розкритті.

Ознаки модернізму:

1. Орієнтація на Західне мистецтво.

2. Співвіднесеність із часом.

3. Інтелектуалізм.

4. Антинародництво.

5. Індивідуалізм.

6. Фемінізм.

7. Зняття культу табу.

8. Сексуальна революція.

9. Деканонізація.

10. Формалізм.

Основні модерністські напрями й течії (в літературі)

	Назва напряму (течії)	Характеристика	Представники
1	Імпресіонізм (від фр.impression — враження)	В основі лежить витончене відтворення особистісних вражень і спостережень, миттєвих відчуттів і переживань, настроїв митця. Посилена естетична роль кольорів, звукових тонів, передача внутрішніх психологічних станів	М. Коцюбинський, Г. Журба, Г. Михайличенко, Г. Косинка, Є. Плужник та ін.
2	Експресіонізм (від фр. Expressio —вираження)	Передача загостреного суб’єктивного світобачення митця, напруги його переживань та емоцій, бурхливої реакції на антигуманні суспільні явища	В. Стефаник, О. Турянський (повість «Поза межами болю»), М. Куліш («97»), проза М. Хвильового, Ю. Липи, Т. Осьмачки та ін.
3	Неоромантизм  (від грец. neos — новий і фр. romantiste — романтичний)	Прагнення розірвати ідеал з дійсністю, уславлення індивідуальної й суспільної свободи, піднесення постаті визначного героя, його порив у майбутнє	Леся Українка, А. Тесленко, Марко Черемшина, О. Кобилянська (психологічна проза), А. Кримський (перший, філософський роман) та ін.
4	Неореалізм (від грец. neos — новийіrealis — речовий)	Відзначається (порівняно з класицизмом) глибоким психологізмом і ліризмом, філософським осмисленням життя, поєднанням з документальною достовірністю зображення	В. Винниченко, В. Підмогильний, Б. Антоненко-Давидович, Григорій Тютюнник та ін.
5	Неокласицизм (від грец. neos — новий іclassicus —зразковий)	Повернення до вічних законів мистецтва, орієнтир на кращі здобутки античності, інтелектуалізм, використання зразків античної культури і культури епохи Відродження, естетизм, аристократизм духу, гармонія між розумом і почуттями, несприйняття радянської дійсності (комуністичної ідеології — всього, що призвело до падіння рівня духовності). Принцип неокласиків: «На теми, що нові, античний вірш складаймо». Характерні жанри: сонет, олександрина, терцина, октава, рондо тощо	«П’ятірне гроно» неокласиків: М. Зеров, М. Драй-Хмара, П. Филипович, Освальд Бургардт  (Юрій Клен),  М. Рильський. Поети «празької школи» та ін.
6	Символізм (від грец.Symbolon — умовний знак, прикмета, ознака)	Головний художній засіб — символ як спосіб вираження незбагненної суті явищ життя та індивідуальних уявлень митця (символ — поза межами чуттєвого сприймання дає право тлумачити його посвоєму)	П. Тичина, М. Вороний, М. Шаповал, П. Савченко, В. Ярошенко та ін.
7	Футуризм  (від лат. futurum — майбутнє)	Виник як різновид італійського авангардизму; формалістичний напрям. Принцип: «Ліквідація мистецтва є наше мистецтво»; «Набутки розуму, а не душі та серця». Заперечення реалізму, відкидання класичної спадщини, руйнування традицій і прийомів старого мистецтва створенням нового стилю. Мають місце ознаки тоталітаризму  (у цьому антимодернізм)	М. Семенко, Я. Савченко, В. Поліщук та ін.

Модернізм

Модернізм (від фр. moderne — новітній, сучасний) — філософсько-естетична й художня система, що склалася на межі XIX–XX ст. і об’єднала новітні напрями й течії, яким притаманна більша увага до внутрішнього світу людини і більша творча свобода у його розкритті.

Ознаки модернізму:

1. Орієнтація на Західне мистецтво.

2. Співвіднесеність із часом.

3. Інтелектуалізм.

4. Антинародництво.

5. Індивідуалізм.

6. Фемінізм.

7. Зняття культу табу.

8. Сексуальна революція.

9. Деканонізація.

10. Формалізм.

Основні модерністські напрями й течії (в літературі)

	Назва напряму (течії)	Характеристика	Представники
1	Імпресіонізм (від фр.impression — враження)	В основі лежить витончене відтворення особистісних вражень і спостережень, миттєвих відчуттів і переживань, настроїв митця. Посилена естетична роль кольорів, звукових тонів, передача внутрішніх психологічних станів	М. Коцюбинський, Г. Журба, Г. Михайличенко, Г. Косинка, Є. Плужник та ін.
2	Експресіонізм (від фр. Expressio —вираження)	Передача загостреного суб’єктивного світобачення митця, напруги його переживань та емоцій, бурхливої реакції на антигуманні суспільні явища	В. Стефаник, О. Турянський (повість «Поза межами болю»), М. Куліш («97»), проза М. Хвильового, Ю. Липи, Т. Осьмачки та ін.
3	Неоромантизм  (від грец. neos — новий і фр. romantiste — романтичний)	Прагнення розірвати ідеал з дійсністю, уславлення індивідуальної й суспільної свободи, піднесення постаті визначного героя, його порив у майбутнє	Леся Українка, А. Тесленко, Марко Черемшина, О. Кобилянська (психологічна проза), А. Кримський (перший, філософський роман) та ін.
4	Неореалізм (від грец. neos — новийіrealis — речовий)	Відзначається (порівняно з класицизмом) глибоким психологізмом і ліризмом, філософським осмисленням життя, поєднанням з документальною достовірністю зображення	В. Винниченко, В. Підмогильний, Б. Антоненко-Давидович, Григорій Тютюнник та ін.
5	Неокласицизм (від грец. neos — новий іclassicus —зразковий)	Повернення до вічних законів мистецтва, орієнтир на кращі здобутки античності, інтелектуалізм, використання зразків античної культури і культури епохи Відродження, естетизм, аристократизм духу, гармонія між розумом і почуттями, несприйняття радянської дійсності (комуністичної ідеології — всього, що призвело до падіння рівня духовності). Принцип неокласиків: «На теми, що нові, античний вірш складаймо». Характерні жанри: сонет, олександрина, терцина, октава, рондо тощо	«П’ятірне гроно» неокласиків: М. Зеров, М. Драй-Хмара, П. Филипович, Освальд Бургардт  (Юрій Клен),  М. Рильський. Поети «празької школи» та ін.
6	Символізм (від грец.Symbolon — умовний знак, прикмета, ознака)	Головний художній засіб — символ як спосіб вираження незбагненної суті явищ життя та індивідуальних уявлень митця (символ — поза межами чуттєвого сприймання дає право тлумачити його посвоєму)	П. Тичина, М. Вороний, М. Шаповал, П. Савченко, В. Ярошенко та ін.
7	Футуризм  (від лат. futurum — майбутнє)	Виник як різновид італійського авангардизму; формалістичний напрям. Принцип: «Ліквідація мистецтва є наше мистецтво»; «Набутки розуму, а не душі та серця». Заперечення реалізму, відкидання класичної спадщини, руйнування традицій і прийомів старого мистецтва створенням нового стилю. Мають місце ознаки тоталітаризму  (у цьому антимодернізм)	М. Семенко, Я. Савченко, В. Поліщук та ін.