Українська література 5 -Д. 

Літературний диктант:

1. Літописи – це….

2. Найвідомішим літописцем став ….

3. Князювали в Київській Русі….

4. Хто сказав про Київ , що « се  буде мати городам руським»?

5. Назвіть слов’янські племена, що мешкали на території Русі.

6. Які пам’ятки культури залишила нам та доба?

Олександр Олесь. "Микита Кожум'яка"

Додаток.

Ідейно-художній аналіз змісту твору.

Тема: зображення боротьби добра і зла (Змій), в результаті якої перемагає добро, в образі богатиря, захисника правди і справедливості.

Ідея: уславлення всеперемагаючої сили добра над злом; мужності, героїзму, винахідливості, рішучості, представників із народу, які спроможні захистити рідну землю від нечестивців; засудження сил зла, жорстокості, корисливості, прагнення здобути жертву підступним шляхом.

Основна думка: уславлення народного героя-богатиря. Сила дається тому, хто захищає народ від зла, несправедливості, жорстокості.

Побудова:

Зачин: тривога князя та князівни за життя своєї доньки, рада з воєводами.

Основна частина: боротьба Микити Кожум'яки зі Змієм.

Кінцівка: перемога Микити над силами зла, прославлення Кожум'яки.

Жанр: драма-казка.

Дайте відповіді на запитання:

     - Яке лихо сталося у князя?                                           

-         Хто такий Микита Кожум'яка?

-         Як у творі змальовано його силу?

-         Як пояснити те, що тільки після прохання дітей Микита пішов визволяти князівну?

-         Зачитайте опис битви Змія і Микити.

-         У чому в казці виявляється гіперболізація (перебільшення)?

-         Чи змогли б ви на місці Микити, маючи неабияку силу, теж вступити у бій із Змієм?

Гра «ТАК-НІ»

         1. Князь із Княгинею сумували, бо повинні були віддавати Змію улюбленого сина? (Ні)

         2. Посланець Змія був «чорний та окатий, як та ніч»? (Так)

         3. Народ боявся Змія? (Так)

         4. Князь зібрав воєвод, щоб повідомити їм про своє рішення добровільно віддати Змію дочку? (Ні)

         5. Чи всі воєводи одностайно погодилися з Князем боротися проти Змія? (Ні)

         6. У три роки Микита міг побороти свого батька? (Так)

         7. Микита брутальний, злий, жорстокий? (Ні)

         8. У Микити було п'ять братів? (Ні)

         9. Микита одразу погодився боротися зі Змієм? (Ні)

         10. Замок Змія був похмурий, темний? (Ні)

         11. Чи важко Микиті було боротися зі Змієм? (Так)

         12. Микита врятував Князівну від Змія? (Так)

Завдання: скласти сенкан

Зразок

1.     Микита Кожум'яка.

2.     Мовчазний, кремезний.

3.     Мне, бореться, перемагає.

4.     Оборонець рідного народу, Києва.

5.     Найсильніший.

Додаток. 5-Д
О. Олесь. "Наші предки слов'яни"

 Проект «Хочу знати більше». Об’єднані учні роблять захист своєї групи.

I група «Юні історики». За ілюстраціями з історії України учні розповідають про історичні факти походження східних слов’ян в період родоплемінного ладу на території України, про запровадження козацького війська, про життя людей на Україні в старовину.

II група «Фольклористи». Діти розповідають про народнопоетичні символи України, які передавалися нам від наших предків — слов’ян.

Мамина пісня, батькова хата, дідусева казка, бабусина вишиванка, рушник, сорочка, калина, барвінок — це все наші символи. Олександр Олесь ніколи не забував їх, хоча і проживав довгий час за кордоном. Цінував поет і рідне слово. (Виразне читання вірша Олександра Олеся «О слово рідне! Орле скутий».) Поезія Олеся сповнена загадкових мелодій та тонів, вона стала прекрасним матеріалом для пісень і романсів. Мелодійність його віршів і сьогодні вабить. Романс «Чари ночі» й досі співається як народна пісня.

Звучить пісня «Чари ночі». Фольклористи роблять виставку народноетич-них символів України.

III Група «Юні таланти». Учні читають власні вірші про історію України, свій рідний край, своє село.

IV Група «Юні художники». На основі прочитаних віршів Олександра Олеся «Україна в старовину», «Наші предки — слов’яни», юні художники намалювали малюнки (пейзажі, портрети). На уроці вони підтверджують свої роботи цитатами із поезій.

Допоміжна пам’ятка-картка (Для аналізу героїв)

Характер – сукупність відносно сталих психологічних рис людини, які проявляються в різноманітних сферах її духовного життя і діяльності. Оцінити людину можна за її вчинками, а не за тим, як вона думає про себе. Характер – одна з найважливіших характеристик індивідуальності людини. Він відображає неповторну своєрідність її особистості, у процесі якої виробляються свої погляди, переконання, формуються моральні принципи та світогляд.
Основні його особливості:

Чинники, що впливають на його формування:
– ставлення до людей; – спадковість;
– ставлення до себе; – виховання;
– ставлення до праці; – оточення;
– переконання; – самовиховання; – вольові риси.

          

Компаративний аналіз творі

( В.Шекспір «Ромео і Джульєтта» , М.Коцюбинський «Тіні забутих предків» 

1. Спільне і відмінне в сюжетах творів.

Спільні риси

-   ворогуючі родини;

-    у ворогуючих родин є діти, які кохають одне одного;

-    головні герої гинуть;

-    обидва твори – гімн коханню

Відмінні риси

-       смерть героїв різна;

-       різні мотиви і причини смерті

-       особливість змалювання таємничого казкового світу

-       Шекспір змальовує переборну силу кохання , а Коцюбинський шукає його джерело в таїнстві природи , в таїнстві морської душі.

Притча.

- Куди йде кохання? - запитало маленьке щастя у свого батька.
- Воно вмирає, - відповів батько. Люди, синку, не бережуть те, що мають. Просто не уміють Кохати

 Маленьке щастя задумалося: Ось виросту великим і стану допомагати людям! Йшли роки. Щастя підросло і стало великим. Воно пам'ятало про свою обіцянку і намагалося  допомагати людям, але люди його не чули. І поступово Щастя з великого стало перетворюватися на маленьке і чахле. Щастя злякалося, і відправилося в далеку дорогу, аби знайти ліки від своєї недуги. Ось одного разу у дорозі зустріло Щастя дряхлу  стару, всю в лахмітті, босу  та  з палицею. Кинулося щастя до неї, допомогло сісти.. Трохи відпочивши, мандрівнця  повідала Щастю свою історію:

- Образливо, коли тебе вважають таким дряхлим, адже я таке ще молоде, і звуть мене Кохання!

- Так це ти  Кохання?! здивувалося Щастя. Але мені говорили, що Кохання це найпрекрасніше з того, що є на світі!

Кохання уважно поглянула на нього і запитала:

- А тебе як звуть?

- Щастя.

- От як? Мені теж говорили, що Щастя має бути прекрасним. І з цими словами воно  дістала зі свого лахміття дзеркало.Щастя, поглянувши на своє віддзеркалення, голосно заплакало.Кохання  підсіло до нього і ніжно обійняла рукою.

- Що ж з нами зробили ці злі люди і доля? - схлипувало Щастя.

- Нічого, - говорило Кохання, - Якщо ми будемо разом і станемо піклуватися один про одного, то швидко станемо молодими і прекрасними.

Так  Кохання  і Щастя домовилися - ніколи не розлучатися. З  тих пір, якщо з чийогось життя йде  Кохання, разом з ним йде  і Щастя, порізно їх не буває. А люди до цих пір зрозуміти цього не можуть.

Завдання №3. Запишіть у таблицю образи повісті.

Образи-персонажі	Міфічні істоти	Образи-символи

( Про Карпати)

Природа Карпат  первозданна. Тут збереглися звичаї, традиції, фольклор. Гори сягають вершинами неба, а також високі своїм духом, неповторними піснями – коломийками, дзвоном гірських  потоків, широкими полонинами.

         Гірська система Карпат простяглася від Братислави (Словаччина) і закінчується на Південному Сході у Румунії.

         Назва Карпати походить від назви фракійського племені «карпи», що проживали у 3-4ст. н.ери. Довжина Карпат приблизно 1500км. У Північно-Західній частині їхня ширина становить 240км, а в Північно-Східній, де розташовані українські Карпати вона звужується приблизно до 100-120км. Середня висота українських Карпат 1000м. Найвища гора Говерла, її висота – 2061м.

         Край первозданної краси, легенд, працьовитих гуцулів, які довго були язичниками.

         Як говорив кінорежисер фільму «Тіні забутих предків» С.Параджанов: «Життя серед природи, боротьба зі злими силами гірничих лісів, річок зробила гуцулів своєрідними, неповторними».

         Головний символ на всіх заходах – гуцульські трембіта, довга труба довжиною до 4м. Вона сповіщає початок і кінець дня, про народження і смерть,  трембіта є  на весіллях, на різних заходах.

Ось саме тут загубилося невеличке, мальовниче село Криворівня, воно майже не змінилося з тих часів, коли тут двічі в 1910 і 1911 рр. побував М.М.Коцюбинський. Все побачене і почуте вразило письменника, що він писав: «Якби ви знали, яка велична тут природа, яке первозданне життя… Скільки тут  красивих казок, повір’їв, сказань, символів. Збираю матеріал, переживаю  природу, дивлюсь, слухаю, учусь». (Лист від  29.07.1911 р. Максиму Горькому)

«Гуцули -  оригінальний народ з багатою фантазією, зі своєрідною психікою. Глибокий язичник – гуцул все своє життя, до смерті, проводить у боротьбі зі злими духами, що населяють ліси, гори і води», -  писав він у листі до І. Франка.

Письменник зустрічався з гуцулами, вивчав їхні звичаї, побут, легенди, повір’я, фольклор, записував говірку, проймався  духом гірської  природи і кожного разу з його вуст зривалося слово «казка».

Саме в Криворівні 1910 року у автора виник задум написати повість, а у 1911 році автор  закінчив роботу над своїм твором, де і розгорнулися події в повісті «Тіні забутих предків». Були різні назви цього твору: «В зелених горах», «Голос віків», «Сила забутих предків», але автор зупинився на назві «Тіні забутих предків», бо вона  натякає на загадковість, казковість, дихання віків, що авторові хотілося розказати і що збереглося донині..

Заголовок вказує на злободенність  порушених проблем. Предки забуті, але їхні болі й радощі, шукання тінями живуть і зараз, повторюються в  нас.

У повісті Гуцульщина вимальовується такою, якою сприймали її гуцули, які вірили, що природа одухотворена, жива, діюча, заселена добрими і злими духами.

Головне в сюжеті твору – короткочасне, як весна, щастя і трагедія Івана та Марічки, цих  українських Ромео і Джульєтти. Як і у трагедії  Вільяма Шекспіра, вони були  дітьми ворожих  родів. Іван Палійчук і Марічка Гутенюк  палко  покохали  один одного, але життя їх закінчилося трагічно, і щастя вони не зазнали.

Завдання № 2. Літературний диктант  

1.Відвідання якого населеного пункту в 1910 році надихнуло М.Коцюбинського написати твір «Повість забутих предків»?

2.Які ворогуючі сім'ї представлені в повісті?

3.Музичний інструмент, на якому грав Іванко?

4.Кому з персонажів належить дана характеристика: «здорова дівка, з грубим голосом і воластою шиєю»?

5.Музичний інструмент, який «сповідував людям» про смерть?

6.Хто це: «… все плакав по ночах, погано ріс і дивився на неню таким глибоким, старече розумним зором, що мати в тривозі одвертала од нього очі».

7.Міфічний персонаж, який «просить стрічного в танець та роздирає нявки»?

8.Жанр пісень, які складала і співала Марічка?

9.Чим під час знайомства з Іванком у відповідь на спричинене зло поділилася Марічка?

10.Хто такий мольфар Юра?

11.Про який куточок України йдеться у повісті?

12.Що стало на заваді коханню Марічки та Івана?

Михайло Коцюбинський "Тіні забутих предків"
Додаток №1

Завдання №1. Питання для самоперевірки:

1.     Чому змінювалась назва повісті?

2.     Визначити основну проблему та ідею твору.

3.     Чому називають Івана і Марічку карпатськими Ромео і Джульєттою?

4.     Що стояло на заваді щастю Івана і Марічки?

5.     Що символізують образи Юри і Палагни?

6.     Які життєві уроки повісті?

7.     Фінал твору песимістичний чи оптимістичний?

8.     Що сподобалось у творі? Чому?

Словник гуцульських діалектизмів

Плай – гірська стежка

Полонина – рівнина між горами, поросла травою, без лісу

Маржина – худоба

Флояра – дудка

Трембіта – довга сурма з дерева і з кори

Крисаня – капелюх, бриль

Бартка – топірець, сокирка

Острива – суха смерека з галузками, на якій сушиться сіно

Спузар – казкар, знавець і оповідач казок, легенд, переказів

Кичері – безлісні гори

Легінь – парубок

Черес – широкий, шкіряний пояс

Нявка – мавка, русалка лісова

Чугайстир – добрий лісовий дух

Шезник – злий дух, лісовик

Арідник – злий дух, нечистий

Мольфар – чаклун

Ватра – вогнище, багаття

Царинка – обгороджений сінокіс

Недії – верхівки гір

Гец – водоспад

Габа – хвиля

Вориння – огорожа з дерев’яних лат

Денцівка – сопілка

Гачі – штани

ІСТОРІЯ КОХАННЯ МИХАЙЛА КОЦЮБИНСЬКОГО

Якось хлопчина, якому щойно виповнилось 11 років, по-дитячому сильно закохався у 16–річну дівчину, яка не звертала на нього найменшої уваги. Поклавши будь-що стати великою людиною і тим завоювати серце своєї коханої, він накинувся на книжки. Невідомо, чи вдалося Михайлу справити враження на дівчину почерпнутими з книжок думками, але цілком зрозуміло, що прочитане покликало його у письменницьку дорогу.

1880-і роки — один із складних періодів у нелегкому житті молодого Михайла Коцюбинського. Ціла валка неприємностей згуртувалась і грізно рушила на нього. Тут і духовний та фізичний занепад хронічно безробітного батька, що скінчився смертю останнього; і сліпота матері; і страшні злидні родини, коли доводилось налатувати латку на латці, зв’язувати мотуззям черевики; і розбиті здавна плекані мрії про навчання та зв’язану з ним корисну для народу роботу; і важка щоденна біганина з ранку до ночі з лекціями, про що він говорив, що він «везе, як сліпа кляча в шеретівці»; і дикі наїзди жандармів з обшуками та допитами… Мабуть, тому, хоч у цей час 22-річний Михайло мав роботу у Вінниці, яка давала більші заробітки, ніж запропонована робота домашнім вчителем, 18 лютого 1886 року він виїхав з Вінниці у село Михайлівка Ямпільського повіту. Він зважився покинути «захлялий город» і виїхати на село, щоб підкріпити своє кволе здоров’я. Роки бідувань, постійні недоїдання, непевність у завтрашньому дні, «ласкава опіка жандармів», переживання за долю своєї незабезпеченої родини підточували незміцнілий організм юнака.

Працював вчителем у Михайлівці. Одного разу до господарів приїхала молодша сестра дружини, дзигівська попівна Марія Міхнєвич, вона познайомилась з Коцюбинським і не­забаром зблизилась з ним. Нові знайомі чимало часу проводили за спільними розмовами, нерідко разом читали книги, робили прогулянки в чудовий ліс. Зі спільно прочитаних книжок Марія Федорівна пригадувала «Преступление и наказание», п’єси М. Кропивницького. Крім того, Михайло Михайлович вчив її польської мови, читаючи з нею роман Г. Сенкевича «Вогнем і мечем». Захоплений передовими народницькими ідеями, молодий юнак намагається свою молоду приятельку, що була розумною дів­чиною, витягти з-під опіки батька–священика. Коцюбинський агітував її здобути «рожеву самостійність», тобто йти у люди, вчитися, щоб стати фахівцем і бути незалежною, корисною для суспільства людиною. За прикладом тодішніх народників, Михайло добивається, щоб Марія їхала до Вінниці, навчилась якогось ремесла, щоб заробляла на хліб працею своїх рук.

Наприкінці травня 1886 р. Михайло Михайлович повертається до Вінниці і з головою поринає в роботу. Але часто думками він знову переноситься до Михайлівки, де зустрів і покохав Марію Міхнєвич. Від’їжджаючи додому, Коцюбинський взяв у неї обіцянку приїхати до Вінниці. Що майбутній український письменник справді був закоханий у Марію Федорівну, свідчать його листи до неї: 5 липня 1885 р.,Вінниця. «Мила, кохана Марусе! Если бы Вы знали, с какой тоской, с каким нетерпением я ожидал и до сих пор ожидаю Вас, то Вы хоть немножко пожалели бы меня и приехали бы в Винницу, не откладывая свого обещания. Мне тяжело без Вас, я хочу видеть Вас, мне, наконец, нужно видеть Вас, чтобы сказать то, чего я не могу и не хочу выразить в письме. С каждым днем становитесь Вы для меня милее, дороже, ближе, и кто знает, что будет дальше со мною, моя хорошая, моя дорогая Маруся!» жовтень 1886 р. «…Ждал, ждал от Вас письма — не дождался и пишу первый. Отчего Вы не писали? Здоровы ли Вы? Не случилось ли чего-нибудь особенного? Не забыли ли Вы и про Винницу и про меня совсем? Вот те вопросы, которые и теперь стоят предо мною, как неразгаданная загадка… Живется мне, грех сказать, чтобы хорошо. Но не скажу, чтобы совсем худо: бывает хуже, но редко. Тосковал бы, если бы не занимался серьезно». Їй він присвятив вірші «Новорічне побажання» (на 1887 р.), «Як раннім морозом побитії квіти». Михайлу все-таки вдалося умовити дівчину покинути родину, ослухатися батька-священика і почати жити самостійним життям: у січні 1887 р. Марія Федорівна переїхала до Вінниці і тут, правда, з перервами, аж до весни 1888 року вчилась кравецтва в одній з майстерень. Але наступив 1887 р., який, мабуть, став чи не найсумнішими у чорному десятиріччі Ко­цюбин­ського, коли до всіх численних прикростей (усвідомлення повного розгрому народовольського руху, з яким було зв’язано так багато надій і сподівань; а смерть, ув’язнення і заслання багатьох чесних, хоробрих, запальних юнаків — друзів, знайомих і незнайомих — не принесли ні­чого) додається ще і розчарування у першому такому полум’яному коханні. Про це свідчить третій і останній з відомих нам листів Коцюбинського, писаний після того, коли Міхнєвич прожила кілька місяців у Вінниці:

Вінниця, 26 травня 1887 р. «Усім нам сумно якось стало і сер­дечне жаль Вас, як дозналися ми про Вашу слабість. І треба ж було лихій годині спіткати Вас аж двічі! Жичу Вам якнайскоріше виздоровлювати і завітати у нашу сто­рону: тоді Ви переконаєтесь, що надаремне налаяли мене непам’ятливим… Пам’ятаєте — ще восени розпочав я працю літературну. Схтілося мені збадати стан умислового розвою України з XVII віку, Лежить тепер моя розпочатая праця — а я і не зазирну ні у папери, ні у книжки. Чи я розледащів, чи то літо мені перескажає, чи може цілоденна праця,— сам не знаю. Здається, усе воно вкупі. Часом, у хвилини спокою, від­починку — якась муза ледача підмовляє мене віршувати. Щирий для Вас Михайло Коцюбинський».

М. Міхнєвич пояснювала, що вона не бажала псувати життя молодому письменнику, бо він не міг одружуватись, маючи на утриманні цілу родину. Та й одруження, на її думку, зашкодило б його літературній роботі. Незважаючи на зміни, що сталися у взаєминах молодих друзів, вплив Коцюбинського на Марію Міхнєвич мав свої наслідки. Її листу­вання з Коцюбинським продовжувалося ще кілька років. Небуденна постать письменника, видно, врізалась їй у пам’ять на все життя. Вже на схилі літ, у 1920-х роках, Марія Федорівна згадувала дуже багато деталей про свої зустрічі й розмови з Коцюбинським. І велика шкода, що її спогади не були опубліковані тоді і зараз, мабуть, десь загинули.

Звичайно, важко твердити, що ця зміна у стосунках юнака з коханою дівчиною спричинилася лише тяжким матеріальним становищем родини Коцюбинських. Але цей чинник, напевно, зіграв тут більшу чи меншу роль. Не варто виключати і емоційний стан вразливої душі молодого митця. Що Коцюбинський остаточно розчарувався в народовольських ідеалах якраз у 1887 році, показує ще й такий факт. Ми вже згадували, як палко агітував Михайло Ми­хайлович Марію Міхнєвич вирватись із свого попівського оточення, йти шляхом, який, згідно з народницькими по­глядами, був найкращим для емансипації молодої жінки. Це було 1886 року. Наступного року у взаєминах Коцюбин­ського з Марією Федорівною наступило явне охолодження. Він познайомився і зблизився з її молодшою сестрою Таї­сією. Характерно, що у його взаєминах з Таїсією Федорівною вже не було ніякого намагання привернути її до народницької програми.

До певної міри тодішній душевний стан юнака передає його поезія «Марусі М[іхнєвич]». Ось уривок з неї:

Кругом нас неправда, горе і бідота,

Аж серце стискає від гіркої муки,

А поміч подати — даремна турбота.

Розв’язаний розум — так зв’язані руки.

Поезія «Марусі М.» — крик безсилля наболілої душі не­давно захопленого життям юнака. Проте Коцюбинський, як сам про це каже, «завжди був великим оптимістом». Настрій занепаду був тимчасовим, скороминучим. Воля до життя, до праці перемогла.

У грудні 1894 р. на з’їзді «Громади» у Києві М.Коцюбинський знайомиться з колишньою вихованкою природознавчого факультету Бестужівських вищих жіночих курсів Вірою Дейшою. Через деякий час він приїздить до Чернігова на запрошення В.Андрієвського, з яким працював у Молдавії у філоксерній комісії. Під час своїх гостин у Бориса Грінченка знайомиться з молодими учасницями чернігівських молодіжних зібрань, зустрічається з Вірою Дейшою. Віра Дейша була передовою жін­кою свого часу. Вона під­тримувала цікаві знайомства, брала участь у нелегальних гуртках революційно-настроєної студентської молоді. З першої ж зустрічі він захоплюється цією непересічною особистістю юної дівчини. «Прекрасний жіночий лоб, темне стрижене волосся до плечей і величезні сині очі, серйозні, що вдивляються уважно… у мене після зустрічі на душі світлий сум і радість, що є на світі такі чудові дівчата», — ось як описав свою зустріч з курсисткою Вірою Дейшею у ті роки студент, а згодом видатний російський письменник В.Вересаєв. Між М.Коцюбинсьбким і В.Дейшею виникла симпатія, яка у наступному взаємному листуванні переростає у палке почуття.

Про те, що це були дійсно споріднені душі, свідчать слова Михайла Михайловича: «Я так звик до тебе, ні, це слабий вираз, краще — так поріднився з тобою, що ти мені потрібна як повітря, як вода» Невдовзі М.Коцюбинський знову приїхав до Чернігова. Віра Дейша влітку разом зі своєю товаришкою їде до Криму, де знову зустрічається зі своїм коханим Михайлом. Про перебування Віри Устимівни у Криму детально інформував ялтинський повітовий справник таврійського губернатора.

А вже у вересні 1896 р. Віра Устимівна пове­рнулася до Вінниці: подружжя чекало свого первістка, майбутнього сина Юрія. Віра Дейша походила з старовинного ук­раїнського дворянського роду. Але у першій період свого подружнього життя молодята змушені були жити окремо, спілкуючись в основному через листування, оскільки М.Коцюбинський продовжував працювати у Криму. Не можна не навести уривок з листа, де видно, яких теплих слів і образів добирає кохаюче серце письменника, щоб висловити свої почуття: «Сонечко ти моє! Ти мені світиш і грієш, — пише Коцюбинський Вірі Устимівні. — Твої листи для мене — половина життя. От і нині дістав листа од тебе — і так мені добре, так легко і весело». Взаємне всебічне порозуміння, повне єднання духовних інтересів — ось якими були роки кохання Михайла і Віри. Коцюбинський заохочує свою кохану дружину до активної громадської діяльності, до співробітництва в журналах, щиро радіє з її перших успіхів.

Період 1903 і 1905 рр. відзначений дослідниками як час безпрецедентного спаду у творчій активності М.Коцюбинського. Негативно відбилися на літературній праці і особисті негаразди. На той час у стосунках Коцюбинського з дружиною Вірою, матір’ю чотирьох його дітей, по шести роках спільного життя сталася криза, зумовлена як внутрішніми чинниками, так і зовнішніми обставинами. Михайло Могилянський, котрий знав подружжя Коцюбинських від перших років шлюбу, писав: «чудесная девушка» (Віра Коцюбинська) поволі злиняла, для чого було досить причин в умовах життя глухої провінції, невсипущої праці, великої сім’ї, хвороби чоловіка, в значній мірі її засмоктувала стихія «обивательства»: злиняло й почуття Михайла Михайловича». А ось як про це пише донька Ірина: «Весь тягар побутових прикростей падав на мамині плечі. Працювала зверх сил не тільки на службі, а й вдома. Уміла сполучати літературну працю як секретар, коректор і критик творів чоловіка з самою буденною чорною роботою в господарстві…» Письменник шукав психологічного комфорту поза шлюбом.

Кохання Михайла Коцюбинського до Олександри Аплаксіної, його колеги по роботі у статистичному бюро — одна з найпристрасніших сторінок у житті митця. Його листи до коханої, вперше видані у 1938 ро­ці, стали бібліографічною рідкістю. 335 листів та записок до коханої — чималий том, або навіть роман у листах! У певний час М. Коцюбинський навіть думав розлучитися з дру­жиною і побратися з О.Аплаксіною. Проте сімейний обов’язок переважив, О.Аплаксіна пережила письменника на кілька десятків років, але так і залишилась до кінця життя самотньою.

Олександра Аплаксіна народилася 1880 р. в місті Витєґрі Олонєцької губ. 1887 р. родина Аплаксіних переїхала до Чернігова. За­кінчивши 1898 року із золотою медаллю Чернігівську жіночу гімназію, вона деякий час заробляла приватними уроками в маєтку поміщика Корчака-Котовича в Городнянському повіті Чернігівської губернії. Але цих заробітків бракувало, й 1901 р. О.Аплаксіна влаштувалася на службу на книжковий склад Чернігівської гу­бернської земської управи. 1902 року Олександра перейшла до іншого підрозділу управи — новоствореного Оцінно-статистичного бюро, де служив Михайло Коцю­бинський, і невдовзі привернула до себе увагу такої ліричної натури, якою був Михайло Михайлович, натури, що прагнула нових злетів почуттів.

У перші роки служби в Оцінно-статистичному бюро він пережив захоплення іншою працівницею — Вірою Божко-Божинською. Проте невдовзі це короткочасне захоплення по­ступилося місцем тривалому й глибокому почуттю до Олександри Аплаксіної, під знаком якого ми­нуло останнє десятиріччя життя письменника. Особисте знайомство 38-річного письменника з молод­шою на 16 років Олександрою відбулося 1902 року на вечірці в Солонин: господарі представили Коцюбинському його майбутню співробітницю. Перший рік їхні стосунки були суто робочими. На другий рік він почав приділяти їй більше уваги, ніж іншим співробітницям, і невдовзі, на початку 1904 року, виявив своє почуття до неї. Не зустрівши відповіді, він написав Олександрі записку з освідченням: «Не сердитесь на меня. Я виноват только в том, что Вас люблю, горячо и искренне». О.Аплаксіна відповіла відмовою: хоча М.Коцюбинський уже то­ді подобався їй, вона сумнівалася в щирості його ставлення. Відмова зачепила Коцю­бинського. Проте спонтанна симпатія Аплак­сіної до Коцюбинського перерос­ла в усвідомлене почуття: «Не выдерживаю и пишу Вам. Ведь я не могу ни повидаться с Вами здесь, ни поговорить. А, между тем, если бы Вы знали, как мне необхо­димо это, какую потребность я чувствую видеть Вас, слышать Ваш го­лос, быть вблизи Вас» (грудень 1905 р.). Побачення відбулося увечері 3 січня 1906 р. Коцюбинський і Аплаксіна гуляли містом і вперше говорили про взаємні по­чуття. Відтоді їхні побачення стали регулярними і відбувалися, як правило, в міс­ті або на природі за містом; зрідка — вдома в Олександри, коли там більше нікого не було. Уривчасті побачення, гострота щастя від зустрічіей (письменник зізнався, що з кожного побачення повертається буквально п’яний від щастя), радість очікування і згадування. Залежність від невблаганних суто зовнішніх чинників, передусім від погоди. Холод, дощ сприймаються як особисті вороги.

Буденні куточки сіренького провінційного одноповерхового Чернігова, вулиці, якими скільки ходжено, оживають, набувають світлості у променях палкого почуття: «Я все же счастлив бесконечно, зная, что ты меня любишь... 40 минут я ждал, стемнело, и я потерял надежду увидеть тебя. Пошел к твоему дому, увидел только мягкий свет лампы из-под голубоватого абажура, гардину и больше ничего…»; Коцюбинський мав намір піти з родини, побратися з коханою й виїхати з Чернігова. Хоча закохані тримали своє особисте життя в таємниці, проте вже невдовзі воно стало предметом пліток на службі, й у травні 1907 року Віра Коцюбин­ська одержала анонімного листа, з якого випливало, що чоловік їй зраджує. Сторож статистичного бюро, коли Михайла Михайловича не було на роботі, приніс лист від Аплаксіної додому і вручив дружині. З цим листом Віра Устинівна прийшла до матері Олександри, прочитала їй листа та попрохала матір вплинути на своє доньку, погрожуючи, що не зупиниться ні перед чим, аж до вбивства тощо. При тому сказала, що особисто зі О.Аплаксіною розмовляти не буде, бо дівчина минулого року зухвало відповіла на її записку про анонімний лист.

Відбулося з’ясування стосунків; М.Коцюбинський не наважився залишити родину: «Не знаю, переживу ли я тяжелую душевную драму — этот конфликт между долгом и чувством».

І хоча письменник й обіцяв дружині порвати з О.Аплаксіною, проте цього не сталося. Почуття М.Коцюбинського до Олександри взяло гору, й вони відновили побачення. Так тривало чотири роки — до останньої хворо­би Михайла Коцюбинського, під час якої він і Олександра вже не бачилися. Прикутий до ліж­ка письменник плекав надію на зустріч зі своєю коханою Олександрою по швидкому одужанні, але цим планам не судилося здійснитися.

Смерть Коцюбинського стала важким морально-психологічним випробуванням для Олександри Аплаксіної... Серед тих, хто проводжав письменника в останню дорогу, була і вона, його Шурочка. Випав ясний квітневий день, цві­ли яблуні. Вона трималась осторонь його рідних і близь­ких. Проте принесла віночок із цвіту яблуні і попросила приятельку покласти його біля чола коха­ного. В одному з перших листів до Шурочки М.Коцюбинський писав: «Цветут яблони. И солнце уже взошло и золотит воздух. Так тепло, так радостно. Птицы щебечут над голубым небом. Я машинально срываю цвет яб­лони и прислоняю холодный от росы цветок к лицу Розовые лепестки от грубого прикосновения руки сипаються и тихо падают на землю». Внаслідок пережитого стресу у Олександри Іванівни погіршився зір. До скасування земських установ (1918) вона не полишала праці в Оцінно-статистич­ному бюро земства. Вийшовши у відставку, того ж року переїхала до Одеси, — ймовірно, споді­ваючись емігрувати. Однак від’їзд за кордон через невідомі причини не відбувся, й Аплаксіна до 1921 року залишалася в Одесі, де завідувала столом особового складу Раднаргоспу, а відтак повернулася до Чернігова. Внаслідок перенесеної побутової травми вона остаточно втратила зір. Лікарі заборонили їй працювати й прописали суворий режим. Від­тоді Аплаксіна жила на утриманні сестри Зінаїди та її дітей, — вірна своєму почуттю до Коцюбинського, власної родини вона не створила. У 1926—1938 рр. Олександра Аплаксіна мешкала в Москві, де працювала її сестра, а з 1938 року — зно­ву в Чернігові. На довгі роки її одинокою розрадою стали музика й література (домаш­ні й знайомі читали їй уголос, до того ж вона опанувала шрифт Брайля), а також листу­вання (писала листи власноруч наосліп).

Публікація листів Коцюбинського (1938) привернула до Аплаксіної громадську увагу. Нею заопікувалася родина брата Михайла Коцюбинського Хоми, який з 1934 року очолював музей Коцюбинського в Чернігові. Завдя­ки Хомі Коцюбинському Аплаксіна стала бажаною гостею музею, виступала перед ек­скурсантами, спілкувалася з приїжджими літераторами й науковцями. Зустрічі з нею шукали журналісти й дослідники творчості Коцюбинського.

Коли він помер, їй було лише 32 роки, але більше нікого вона не кохала. «Не варто нічому дивуватися, адже він був живою людиною і нічого людське не було йому чуже …», — скаже згодом про М.Коцюбинського його лікар Аркадій Утєвський.

Михайло Коцюбинський

Цікаві факти:

Михайло Коцюбинський прожив лише 48 років.

Знак зодіаку - Діва

Народився 17 вересня 1864 у Вінниці. Батько його пив, через що часто міняв роботу. Мати, Гликерія Максимівна Абаз, дуже любила сина. Його називали Сонцепоклонником і Соняхом, бо над усе любив сонце, квіти і дітей. Служив звичайним клерком у статистичному відділі Чернігівської управи, на роботу ходив з неодмінною квіткою у бутоньєрці. Михайло Коцюбинський — так і не здобув офіційної вищої освіти (закінчив Шаргородську духовну семінарію, університет  так і залишився мрією). Але він був високоінтелігентний, умів вести і піддержувати всяку розмову так, що кожний мав сатисфакцію (задоволення) розмовляти з ним. Усе делікатний, старався ніколи нікого нічим не вразити… Був високоосвіченою людиною і читав дуже багато. Знав дев’ять мов – три слов’янські: українську, російську, польську; три романські: французьку, італійську, румунську; і три східні: татарську, турецьку та циганську… Якось хлопчина, якому щойно виповнилось 11 років, по-дитячому сильно закохався у 16–річну дівчину, яка не звертала на нього найменшої уваги. Поклавши будь-що стати великою людиною і тим завоювати серце своєї коханої, він накинувся на книжки. Невідомо, чи вдалося Михайлу справити враження на дівчину почерпнутими з книжок думками, але цілком зрозуміло, що прочитане покликало його у письменницьку дорогу. Літературна кар’єра Михайла почалася з повного провалу. У 1884 р. він написав оповідання «Андрій Соловко, або Вченіє світ, а невченіє тьма». Цю першу спробу молодого автора було оцінено вельми скептично.  Був знайомий з Іваном Франком, М. Лисенком — який був його кращим другом, також з  Василем Стефаником, Оленою Пчілкою, Лесею Українкою та Михайлом Старицьким, 1898 року- Михайло Михайлович переїхав у Чернігів, де зустрів Віру Устимівну Дейшу, яка стала його дружиною — вірним другом та помічником. Тут виросли його діти — Юрій, Оксана, Ірина, Роман. В шлюбі був невірний, мав стосунки з Олександрою Аплаксіною (1880–1973), яка була молодша за нього на 16 років, але сімю не покинув. Хворів астмою і туберкульозом. Навесні 1913 Михайла Михайловича Коцюбинського не стало. Поховали письменника на Болдиній горі у Чернігові, улюбленому місці його щоденних прогулянок. Життю письменника присвячено стрічку «Родина Коцюбинських» Т. Левчука (1970, образ Коцюбинського відтворив О. Гай). Цікаві перекази про Коцюбинського :

Стара відьма у Криворівні не могли не помітити, як Коцюбинський цікавиться селянським побутом. Один гуцул заходить до нього в неділю, чемно кланяється і питається: — А чи це правда, що ви хочете нас у книжках розписати? — Правда. — Не тільки людей, але і всяку нечисту силу? — І нечисту силу. — То я прийду до вас із своєю жінкою. Ви такої старої відьми ні в нас, ні в околиці не знайдете. Воли і коні У Криворівню, в Карпати, приїхали львівські дачники, щоб побачити Коцюбинського. Один із них почав висловлювати своє захоплення творчістю Коцюбинського: — А прекрасні ваші твори ми добре знаємо. Наприклад, «Хіба ревуть воли…». — Я не про воли, а про коні писав. — Не розумію. Коні ж не ревуть?.. — Ну, і що з того? Коні не винні. «Ось моя зброя» Улітку 1910 року Коцюбинський повертався з Капрі, де він жив разом із Горьким. Жандармерія дістала суворий наказ якнайпильніше перевірити речі М. Коцюбинського. Прикордонні чиновники брутально рилися в його валізі. На запитання: «А зброя у вас є?»— Михайло Михайлович відповів: «Так, є». Від несподіванки запанувала тиша. Потім зчинилася метушня: «Де зброя, де?» На довгій паузі М. Коцюбинський з лукавою посмішкою показав на олівець, що виглядав з кишені його піджака, і сказав: «Ось моя зброя». (З кн. «Цікаві бувальщини», зібр. й упоряд. І. Артемчук, Г. Григор’єв, —Дніпро — К., 1974) Спогади про Михайла Коцюбинського (Подано за: Спогади про Михайла Коцюбинського / Упоряд, післямова та прим. М.М.Потупейка. – 2 вид., доп. – К.: Дніпро, 1989. – 278 с.)

…Якось приходить в учительську П.С. (учитель російської мови) з солідним жмутком учнівських творів, учнів 4-го класу, що писали, здається, на тему: „Как проводятся рождественские праздники в моей семье”. Витягувши звідти працю Михайлика, він став читати її перед нами всіма й закінчив читання вигуком: „Будем иметь своего литератора!” Я не пам’ятаю змісту цієї праці, в читання я якось добре не вслуховувався, бо чимось був зайнятий, тільки пам’ятаю ту думку, що її висловив хтось із учителів: „Написано довольно плавным, легким слогом и пиятным языком, да и смысл есть, но не верится, чтобы автор, хотя ученик четвертого класса, мог самостоятельно выполнить эту работу; вероятно, он позаимствовал откуда-то содержание и форму на заданную тему”. З такою думкою погодилися й інші, але П.С. настоював на своєму: „Нет, господа, это будущий писатель, будущий поэт” (Всеволод Ковердинський. Шкільні роки М.М.Коцюбинського. с. 22). *** Ласкавий з дітьми, він зумів зразу завоювати нашу загальну симпатію, і нам вчитись з ним було легко і приємно. Михайло Михайлович був не тільки нашим вчителем, але й вихователем, і другом. У вільний від навчання час він читав нам доступні нашому розвиткові свої та іншхих авторів твори і тим розвинув нашу любов до України (Єлизавета Бакша. Згадка про вчителя-друга. С.31). ***

         Коцюбинський дуже любив життя. Любив у ньому те, що має в собі красу й світло, радість і ласку. Любив сонце, весну, літо (Денис Лукіянович. Пам’ятні зустрічі. С. 58). *** Ласкаві очі, безмежна радість, тепло, що огортає тебе, зогріває сонячним промінням, – це перші мої спогади про тата, перші родинні відчуття. Тато каже: „Дітоньки, зараз почитаємо казки”. Ми уважно слухаємо про дурних, упертих цапків, які не хотіли поступитись один перед одним і загинули. Про Івасика і Тарасика, про десять робітників-пальців, що допомагали працювати… Це ж тато для нас, дітей, написав ці казки. І від того вони нам ще миліші, ще цікавіші. …Подарунки, що дарував нам тато, були не тільки гарними оздобами, забавками, а й давали уявлення про народну творчість тієї чи іншої країни… Він був вигадливим. Завжди по-дитячому захоплювався красою природи, людьми, кращими проявами людських почуттів, здобутками людського розуму. Він був людяним, не втрачав цієї риси на протязі всього життя, любив добро, вірив у його переможну силу… (Ірина Коцюбинська. Тато. С.87, 95).

Михайло Коцюбинський

Українська література. 10 - Б клас

Додаток до «Intermezzo»: 

                                  Новела

   ( Невеликий розповідний твір про незвичайну життєву подію з несподіванним закінченням). 

Ознаки            новели	Різновиди                новели	Особливості новели            як жанру
Глибокий   психологізм Лаконізм Несподівана кінцівка	Новели подій Новели з настроєвим, психологічним сюжетом	Побудова сюжету на основі справжньої, невигаданої події Більш загострений, ніж в оповіданні, конфлікт Обмежена кількість головних дійових осіб Нетривалість дії Посилена увага до певних художніх деталей Невеликий обсяг, несподіване закінчення

                 

Завдання №1. Заповніть таблицю:

Образи-персонажі	Образи птахів і тварин	Образи-предмети	Образи природи-пейзажі
Митець, селянин	Три білих вівчарки, зозуля, жайворонки	Залізна рука города – поїзд, нужденна купа солом’яних стріх, вітряки, що чорніють над полем	Мальовничий краєвид села, палке сонце, розкішна земля, симфонія поля - ниви в червні

         

Завдання № 2. Накресліть лінію психологічних змін в душі героя (цитати із твору)

Утома – стрес – інтермецо – рівновага – спроможність сприймати горе.

Завдання №3. Літературна гра «Закінчи речення»

1. В українській літературі М.Коцюбинський відомий як…
2. Слово  «Intermezzo» означає…
3. Новела «Intermezzo» присвячена… 
4. На початку новели і в її фіналі наявний образ…
5. Ознакою драматичного твору в новелі є …
6. Дослідники, вивчаючи жанрову специфіку новели відносили її до…
7. Вівчарка Павла символізує…, Трепов - …,Оверко….
8. М.Коцюбинському присвоїли титул…
9. Новела написана у …
10. Кульмінацією новели є епізод…
11. Уривок «Прощайте. Йду поміж людьми. Душа готова , струни тугі, наладжені, вона вже грає» є елементом сюжету - …