Михайло Коцюбинський

Цікаві факти:

Михайло Коцюбинський прожив лише 48 років.

Знак зодіаку - Діва

Народився 17 вересня 1864 у Вінниці. Батько його пив, через що часто міняв роботу. Мати, Гликерія Максимівна Абаз, дуже любила сина. Його називали Сонцепоклонником і Соняхом, бо над усе любив сонце, квіти і дітей. Служив звичайним клерком у статистичному відділі Чернігівської управи, на роботу ходив з неодмінною квіткою у бутоньєрці. Михайло Коцюбинський — так і не здобув офіційної вищої освіти (закінчив Шаргородську духовну семінарію, університет  так і залишився мрією). Але він був високоінтелігентний, умів вести і піддержувати всяку розмову так, що кожний мав сатисфакцію (задоволення) розмовляти з ним. Усе делікатний, старався ніколи нікого нічим не вразити… Був високоосвіченою людиною і читав дуже багато. Знав дев’ять мов – три слов’янські: українську, російську, польську; три романські: французьку, італійську, румунську; і три східні: татарську, турецьку та циганську… Якось хлопчина, якому щойно виповнилось 11 років, по-дитячому сильно закохався у 16–річну дівчину, яка не звертала на нього найменшої уваги. Поклавши будь-що стати великою людиною і тим завоювати серце своєї коханої, він накинувся на книжки. Невідомо, чи вдалося Михайлу справити враження на дівчину почерпнутими з книжок думками, але цілком зрозуміло, що прочитане покликало його у письменницьку дорогу. Літературна кар’єра Михайла почалася з повного провалу. У 1884 р. він написав оповідання «Андрій Соловко, або Вченіє світ, а невченіє тьма». Цю першу спробу молодого автора було оцінено вельми скептично.  Був знайомий з Іваном Франком, М. Лисенком — який був його кращим другом, також з  Василем Стефаником, Оленою Пчілкою, Лесею Українкою та Михайлом Старицьким, 1898 року- Михайло Михайлович переїхав у Чернігів, де зустрів Віру Устимівну Дейшу, яка стала його дружиною — вірним другом та помічником. Тут виросли його діти — Юрій, Оксана, Ірина, Роман. В шлюбі був невірний, мав стосунки з Олександрою Аплаксіною (1880–1973), яка була молодша за нього на 16 років, але сімю не покинув. Хворів астмою і туберкульозом. Навесні 1913 Михайла Михайловича Коцюбинського не стало. Поховали письменника на Болдиній горі у Чернігові, улюбленому місці його щоденних прогулянок. Життю письменника присвячено стрічку «Родина Коцюбинських» Т. Левчука (1970, образ Коцюбинського відтворив О. Гай). Цікаві перекази про Коцюбинського :

Стара відьма у Криворівні не могли не помітити, як Коцюбинський цікавиться селянським побутом. Один гуцул заходить до нього в неділю, чемно кланяється і питається: — А чи це правда, що ви хочете нас у книжках розписати? — Правда. — Не тільки людей, але і всяку нечисту силу? — І нечисту силу. — То я прийду до вас із своєю жінкою. Ви такої старої відьми ні в нас, ні в околиці не знайдете. Воли і коні У Криворівню, в Карпати, приїхали львівські дачники, щоб побачити Коцюбинського. Один із них почав висловлювати своє захоплення творчістю Коцюбинського: — А прекрасні ваші твори ми добре знаємо. Наприклад, «Хіба ревуть воли…». — Я не про воли, а про коні писав. — Не розумію. Коні ж не ревуть?.. — Ну, і що з того? Коні не винні. «Ось моя зброя» Улітку 1910 року Коцюбинський повертався з Капрі, де він жив разом із Горьким. Жандармерія дістала суворий наказ якнайпильніше перевірити речі М. Коцюбинського. Прикордонні чиновники брутально рилися в його валізі. На запитання: «А зброя у вас є?»— Михайло Михайлович відповів: «Так, є». Від несподіванки запанувала тиша. Потім зчинилася метушня: «Де зброя, де?» На довгій паузі М. Коцюбинський з лукавою посмішкою показав на олівець, що виглядав з кишені його піджака, і сказав: «Ось моя зброя». (З кн. «Цікаві бувальщини», зібр. й упоряд. І. Артемчук, Г. Григор’єв, —Дніпро — К., 1974) Спогади про Михайла Коцюбинського (Подано за: Спогади про Михайла Коцюбинського / Упоряд, післямова та прим. М.М.Потупейка. – 2 вид., доп. – К.: Дніпро, 1989. – 278 с.)

…Якось приходить в учительську П.С. (учитель російської мови) з солідним жмутком учнівських творів, учнів 4-го класу, що писали, здається, на тему: „Как проводятся рождественские праздники в моей семье”. Витягувши звідти працю Михайлика, він став читати її перед нами всіма й закінчив читання вигуком: „Будем иметь своего литератора!” Я не пам’ятаю змісту цієї праці, в читання я якось добре не вслуховувався, бо чимось був зайнятий, тільки пам’ятаю ту думку, що її висловив хтось із учителів: „Написано довольно плавным, легким слогом и пиятным языком, да и смысл есть, но не верится, чтобы автор, хотя ученик четвертого класса, мог самостоятельно выполнить эту работу; вероятно, он позаимствовал откуда-то содержание и форму на заданную тему”. З такою думкою погодилися й інші, але П.С. настоював на своєму: „Нет, господа, это будущий писатель, будущий поэт” (Всеволод Ковердинський. Шкільні роки М.М.Коцюбинського. с. 22). *** Ласкавий з дітьми, він зумів зразу завоювати нашу загальну симпатію, і нам вчитись з ним було легко і приємно. Михайло Михайлович був не тільки нашим вчителем, але й вихователем, і другом. У вільний від навчання час він читав нам доступні нашому розвиткові свої та іншхих авторів твори і тим розвинув нашу любов до України (Єлизавета Бакша. Згадка про вчителя-друга. С.31). ***

         Коцюбинський дуже любив життя. Любив у ньому те, що має в собі красу й світло, радість і ласку. Любив сонце, весну, літо (Денис Лукіянович. Пам’ятні зустрічі. С. 58). *** Ласкаві очі, безмежна радість, тепло, що огортає тебе, зогріває сонячним промінням, – це перші мої спогади про тата, перші родинні відчуття. Тато каже: „Дітоньки, зараз почитаємо казки”. Ми уважно слухаємо про дурних, упертих цапків, які не хотіли поступитись один перед одним і загинули. Про Івасика і Тарасика, про десять робітників-пальців, що допомагали працювати… Це ж тато для нас, дітей, написав ці казки. І від того вони нам ще миліші, ще цікавіші. …Подарунки, що дарував нам тато, були не тільки гарними оздобами, забавками, а й давали уявлення про народну творчість тієї чи іншої країни… Він був вигадливим. Завжди по-дитячому захоплювався красою природи, людьми, кращими проявами людських почуттів, здобутками людського розуму. Він був людяним, не втрачав цієї риси на протязі всього життя, любив добро, вірив у його переможну силу… (Ірина Коцюбинська. Тато. С.87, 95).